Ексклюзивне прочитання одного з найпопулярніших творів класичної української драматургії – п’єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" (режисер – Я. Грушецький, художник – К. Чепурна, муз. оформлення – С. Кулинича, хореографія – В. Варлагіна) – представили 14 і 16 жовтня актори Черкаського академічного театру ляльок. Показ цієї вистави, орієнтованої, головним чином, на дорослого глядача, не був прем’єрним. Водночас саме цим спектаклем, разом з уже наділеним статусом місцевої легенди спектаклем "Открыто" за твором Славоміра Мрожека (режисер – Н. Семенова, художник – І. Філіпова) 5 і 6 жовтня, театр ляльок відкрив новий театральний сезон для дорослих.

 

Глядача, звиклого сприймати героїв Котляревського виключно як безтурботних селян у вишиванках, які тільки й знають, що гарцювати та співати, новий погляд обіцяє як мінімум здивувати, а то й шокувати. Звісно, можна бачити в "Наталці Полтавці" звичайну комедію-замальовку з простими лубочними образами. Так, власне, ми пам’ятаємо її зі школи. Постановку ж, запропоновану театром ляльок, можна звинуватити в чім завгодно, та не в зайвій простоті. Скажімо, Возний (арт. О. Швидкий) тут являється нам як різноплановий складний герой, насправді людяний, ба навіть благородний. Режисер дозволив йому бути мрійником і романтиком. Чоловіком, який грає коханій дівчині на гітарі і готовий боротися за неї до останнього, проте може відступити перед її почуттям до іншого.

 

 

Багата образна мова й цілий світ символів роблять виставу цілісним самостійним твором, який язик не повертається стандартно назвати інсценізацією. Її заслуга насамперед у тому, що вона дозволяє подивитися на п’єсу Івана Петровича як на багатошаровий смачний літературний пиріг, в якому новаторство й експеримент сусідують з традицією. І змушує зрозуміти, що не всі метафори видатного класика ще розгадані.

 

На окрему увагу заслуговує музичне оформлення вистави. "Важка", ніби рвана музика натякає на приховану агресію й затаєні глибоко в людській душі низинні інстинкти. Містична, етно-стилізована мелодика, що супроводжує появу таємничих жінок у білому, підкреслює символізм моменту, а раз навіть додає неповторний іронічний штрих сцені ранкового похмілля одного з персонажів. До слова, у виставі просвічує сарказм по відношенню до алкоголю й до всіх атрибутів ритуалу його вживання. Ідею задіяти глядачів у спектаклі саме за допомогою алкоголю аудиторія зустрічає на-ура. Це знімає деяке напруження після початкових, позірно далеких від першооснови, сцен. Водночас алкоголь показаний просто традиційним супутником "справжнього" українця, і зовсім не в ньому криється корінь зла, що панує в людському суспільстві. Він лише стимулює, але не породжує гріх.

 

 

Запрошення до галасливого застілля – не єдиний приклад залучення спостерігачів до сценічного дійства. Деякі вчинки героїв викликають несподіваний різкий страх, часом сміх (як і годиться, власне, у комедії). А інколи живе втілення почуття настільки відповідає внутрішньому переживанню (згадаймо один лише танок загнаної в кут Наталки (арт. О. Мельник) – не хоровод, не життєрадісний гопак, а справжній крик душі, втілений засобами хореографії), що виникає враження магії. Так і хочеться злякано роззирнутися й перехреститися: як же вони НАСТІЛЬКИ точно передали внутрішнє, дуже особисте відчуття відчаю, безвиході, горя?.. Усі ці дії зв’язують зал й акторів невидимою ниткою – часом ніщо так не об’єднує як потужна спільна емоція.

 

Є, щоправда, символічні акти й візуальні метафори з першого разу не зовсім зрозумілі глядачеві. Кардинальне перевтілення головного представника Лукавого (арт. М. Король) і його звернення до ікони в уже набагато невиннішому вигляді; кров із глеків; туманний натяк на образ Рожаниці, – таких моментів у виставі на подив багато. Проте саме вони якнайкраще допомагають трансформувати сприйняття, підштовхують до зміни звички дивитися на світ з позиції читача літературного тексту на звичку бачити речі в кількох вимірах, очима власне театрального глядача.

 

 

Ставитися до побаченого й пережитого за годину дійства можна по-різному. Для когось нова постановка розширить горизонти, комусь – розкаже, як варто читати давно знайому книгу. А хтось просто подивиться й забуде... Театр – напрочуд демократичне мистецтво. І як його сприймати – особиста справа кожного.