Зізнаємося чесно: на власні очі спостерігати зустріч в одному місці Дон Кіхота, мавки та звичайних чехівських персонажів можливо тільки в трьох випадках. Перший (і найбільш вірогідний) – якщо це сон. Другий – якщо перед нами картина переконаного сюрреаліста. І третя – але від того не менш масштабна й фантасмагорична – якщо це VII Міжнародний театральний фестиваль "Сцена людства". Цього року зірки зійшлися як треба, і на театральних підмостках Черкас зустрілися ці та багато інших героїв з різних країн та епох.

 

Напевне, мине ще трохи часу й кожного заядлого черкаського театрала можна буде вважати обізнаним у європейському театральному процесі. Не дивно, адже з кожним роком географія й сміливість експерименту в "Сцени людства" тільки розширюється. У 2012-му до нашого міста зазирнули не тільки давні друзі – театральні колективи з м. Бреста (Білорусь), м. Нальчика (Російська Федерація, Кабардино-Балкарська Республіка), мм. Києва, Львова, Луганська, але й нові обличчя – актори Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра і навіть трупа з Франції.

 

  

 

Відкриття VII Міжнародного театрального фестивалю 13 травня одразу почалося із сюрпризів. Першим із них стала провокаційна постановка п’єси О. Сухово-Кобиліна "Тарєлкін і Расплюєв" Луганським академічним обласним російським драматичним театром. Надривні емоції, неприхований еротизм, складне жонглювання характерами й сюжетними поворотами, – усі ці компоненти вистави вразили й навіть шокували місцеву публіку.

 

 

 

І треба ж такому статися, що в цей-таки день перед очима черкащан постав і найбільш старовинний, найтрадиційніший з можливих (та від того не менш несподіваний у наших пенатах) вид театру – вуличний. Змагаючись зі шквальним вітром та пронизливим, зовсім не травневим, холодом, по-своєму зворушливу постановку представив Брестський театр драми і музики. Фантазуючи на вічні теми Сервантеса, білоруси потішили нечисленних поціновувачів "Мрією про Дон Кіхота". Лишається тільки сподіватися, що виставу на майдані в Черкасах демонстрували не востаннє і що коли-небудь нам пощастить побачити професійний вуличний перформанс за більш вдалих погодних умов.

 

 

 

Другий день "Сцени людства" порадував добротним спектаклем "Автобус" у виконанні Кабардинського державного драматичного театру імені Алі Шогенцукова. Поступове нагнітання атмосфери, зі зміною маршруту все більш опукло проступаючі характери героїв, замкнутий простір, обмежений не лише театральною сценою самою по собі, але й умовною кліткою, що вона позначає автобус, – ці деталі провокували почуття тривоги й у глядача. Радянські реалії, що часом виринали в розмовах пасажирів, і загальний контекст не обманюють аудиторію: автобус, який їде невідомо куди, можливий за будь-якого політичного устрою. Тут, звісно, натрапляємо й на позачасові риси людської природи, і на алюзії до відомих класичних творів. Войовнича дівиця, яку оточення штовхає на шлях мопассанівської Пампушки, декламує бунтарські промови, що відгонять безглуздим пафосом та примітивним юнацьким ідеалізмом. Самозакоханий служитель муз, який труситься над своєю віолончеллю, не готовий продавати мистецтво "простому люду". Одвічний пошук винного в усіх лихах цілком логічно завершується звірячим побиттям надутого й боягузливого, але в цілому безневинного, сусіда по нещастю. Нарешті, простий сільський дідусь виявляється найпоряднішим серед усіх. Нехай характери й фабула дещо стандартні, але від того не менш показові й блискуче розіграні. Незважаючи на "складнощі перекладу", типажі цілком упізнавані. А питання про шляхи слідування автобуса і про те, чи можемо ми той автобус не просто зупинити, а спрямувати в інший бік, лишаються з глядачем і після того, як завіса впаде.

 

  

 

Наступними в черзі були загальні улюбленці – колектив Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки з універсальною трагікомедією за оповіданнями А. Чехова "1001 пристрасть, або Життєві дрібниці". Тут, що називається, ні відняти, ні додати. Як завжди, максимально достовірно, якісно й близько до оригіналу. Знайомі з дитинства типажі, на жаль, не стають менш актуальними. Не новий для нас самовдоволений батько сімейства, який принципово не бажає розуміти чужу культуру, конфліктує з холодною англійською гувернанткою. Ненависник чужого пияцтва та лінощів, сибарит хронічно забуває дивитися в дзеркало. Легковажну кокетку прощає її простуватий чоловік із розлогими рогами. Особливо яскраве враження справили, безумовно, бродячі артисти, що перебили одне одного заради гаманця. Аж надто достовірно, з неповторним сарказмом, актори відтворили жорстоку історію про всеохопну жадібність. У виставі – ні маленьких людей, ні маленьких ролей. Помірний розмах, і всі на своїх місцях – знак якості від одного з найкращих українських театрів.

 

  

 

Забігаючи наперед, згадаємо й про "Грека Зорбу" Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, який можна було побачити 20 травня. Любов черкаського глядача й безумовний аншлаг на їхніх виставах так само незмінний, як і висока планка постановок. Експериментів і видатних знахідок гості не представили, – утім, нічого подібного від них і не чекали. І люблять цей колектив у нас як раз за традиційність та характерність стилю.

 

А от наступні учасники фестивалю (повернімося до 16 травня) – Львівський академічний молодіжний театр імені Леся Курбаса – навпаки привчив до новацій та нестримного буяння фантазії кожного члена колективу – від режисера й художника-постановника до акторів. І цього разу не розчарував. "Лісова пісня" у "трьох колядах" буквально "підірвала" черкаську сцену. Три актори в ролі Лукаша та одна актриса на роль Мавки й Килини – уже тільки це могло б шокувати любителів української драматургічної класики. Звісно, такою дрібницею львівські гості не обмежилися. Лишається тільки дивуватися, наскільки страшно й точно театр представив силу нездоланного й руйнівного побуту, який, мабуть, тільки на сцені може набувати аж настільки потворних форм. Невже ця випрана білизна на мотузках і всюдисущий мат, укупі зі смачним суржиком, що скочується в українізовану російську мову, загубили тонку душу Лукаша? І не відповіси ж тепер категоричне "ні". Усе, знаєте, можливо.

 

Щоправда, то лише один із шарів мінливої та багатошарової постановки. Тут знайшлося місце і для демонстрації багатства та вражаючої краси національного костюма; і для дещо вульгарних, істинно народних обрядових ігрищ-примовок; і для автентичної, різкуватої для "міського" вуха, музики; і для радісної істерики в першій дії, що поступово переходить у тужливий монолог кожного героя наприкінці – начебто всі говорять, але вже ніхто нікого не чує, та й сам промовець уже давно втратив інтерес до власних слів й атрофованих емоцій. Усім вистава хороша і недаремно здобула одностайні овації публіки. [А от авторові цієї статті одне не зрозуміло: скільки ще має минути років, аби режисери й сценаристи припинили настійливо "нагороджувати" усіх підряд негативних персонажів російським мовленням?.. Несимпатичний і сумнівний, знаєте, атрибут. На мій, глибоко суб’єктивний, погляд, час уже й зрозуміти, що і "рідною калиновою" цілком можуть говорити закінчені мерзотники. Та то так, особиста думка, яка ні на що не претендує, – не даремно вона винесена в дужки].

 

  

 

Складнуватою для сприйняття видалася публіці вистава французького Театру дю Крі "Бумеранг" – та виключно за рахунок субтитрів, до яких періодично доводилося звертатися поглядом. А відривати цей самий погляд від вражаюче сильного акторського дуету виконавців головних ролей ой як не хотілося. Тонка, відверто французька екзистенційна драма була пересипана гострими, часом іронічними, часом жорсткими, репліками. Твоє ставлення до життя рано чи пізно повернеться до тебе бумерангом, власне, як і твоє ставлення до людей. Істина проста, але від того не менш болісна. Особливо коли цю істину відкривають так талановито. Учитель акторської майстерності й бездарний учень, жінка і чоловік, в’януча невдаха й амбіційний молодий актор, що дуже скоро загрожує стати таким самим невдахою. Нарешті, маніяк-жартівник та його схильна до суїциду жертва... Величезна кількість соціальних масок і всього два виконавці – страшно, витончено, психологічно. Так уміють, мабуть, тільки французи. І за цим хочеться спостерігати вічно. Як і слухати найвишуканішу у світі мову. Шкода, що вистава, всупереч таким мріям, виявилася чи не найкоротшою на фестивалі за хронометражем. Зате фінал відкритий: вистрибнула героїня з вікна чи вирішила продовжувати своє нікчемне існування, хоч тепер й усвідомлено?.. Ось нам і можливість і далі грати спектакль у власній уяві...

 

  

 

Дуже незвичайну, гротескну постановку "Граємо Чонкіна" представив вже злегка втомленій від багатих театральних вражень черкаській публіці Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Можливо, комусь історія блаженного вояка, такого собі радянського Швейка, забутого власним командуванням, нині могла б здатися неактуальною. Але це, як то кажуть, з якого боку подивитися. Про чесного, доброго, хоч і дещо "не від світу цього" служаку можуть забути й сьогодні. Так само, як і знеславити самотню неодружену сільську дівчину, вигадавши їй загадкові стосунки з кабаном. А божевільні винахідники з нікому не потрібними винаходами, керівники-самодури, боягузи й хапуги існували, на жаль, в усі часи. Додавши буфу, навіть клоунади в і без того багату на фарс п’єсу, київські актори зірвали ва-банк. Таке знайомство з лівобережним театром черкащани, поза сумнівами, зажадають продовжити.

 

Останнім у Черкасах свою виставу представив колектив Смоленського державного драматичного театру імені О. С. Грибоєдова. "Етюди любові" цілком виправдали власну назву – така собі замальовка на тему, з не до кінця виписаними характерами, купою вкрай неприємних персонажів й акторами, схильними дещо перегравати. "Етюди..." не були легкою вправою, а створювали враження дещо важкуватої театральної роботи, що не завжди вдало балансує на межі пізньорадянської, перебудовної театральної традиції та експерименту. Мінімум декорацій, максимум переживань – результат не до кінця сприйнятий і засвоєний місцевою публікою.

 

  

 

Загальний підсумок фестивалю втішний: на подив насичена різножанрова програма та безліч новацій. На цей раз театральна спільнота не обмежилася обговореннями, а ще й насолодилася публічним читанням п’єси молодого драматурга А. Млояна "Сімейні люди". А сам фестиваль 22 травня виставою Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка "Тарас. Слова" взагалі закрили в... Харкові! Про одне лише можна шкодувати – на наступну театральну феєрію тепер доведеться чекати цілий рік. А це майже ціла вічність, особливо коли врахувати, що приємних вражень забагато не буває. Тож "Сцену людства" зразка "2012" просимо на біс!