Виставка присвячена пам’яті

Заслуженого художника України Петра Дмитровича Козіна

Черкаський художній музей до 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни, презентує персональну виставку творів Заслуженого художника України – Петра Дмитровича Козіна. Музей представляє повну колекцію творів митця, формуванню якої музей завдячує, безпосередньо, автору та його родині. 

Петро Дмитрович Козін народився 21 листопада 1926 року в с. Камаєво Ладського району Мордовії (Росія). 17-ти річним хлопцем, не встигнувши закінчити школу, у 1943 році був призваний достроково до лав Радянської армії. Після війни, з 1950 по 1956 рік, навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Здобув фах художника-монументаліста.

Петро Дмитрович Козін працював у напрямку «суворого стилю», який у вітчизняному мистецтві виник у 60-70-х роках ХХ століття і продовжував бути йому вірним все своє творче життя. Стилістика «суворого стилю» відштовхувалася від традицій монументального мистецтва, для яких характерним були узагальнена метафора, потужна емоційна насиченість, водночас стриманість образу та лаконічність форми.

Петро Дмитрович найбільш органічно зумів розкрити воєнну тематику. У його роботах відчутний потяг до втілення цілісних й могутніх характерів, любов до великої монументальної форми, збагаченої конкретними життєво достовірними, проте досить узагальненими рисами. Такі роботи, як «9 травня», «Хліб 45-го. Балада про солдата», «Партизани брати Савченки», «В 41-му», «У травні 45-го» – це особливі роботи Петра Козіна, в тому сенсі, що він відчув на собі війну, пройшов через неї. І найважливіше те, що його не цікавили сюжети боїв, масштабних баталій, його цікавив бік людяності, певна філософія буття і людини в ньому. У картинах наочно присутній прояв його філософії – це, насамперед, підтримка один одного у найскладніших обставинах. Роботами воєнної тематики художник часто натякав на ціну перемоги, на втрати, яких не можливо було уникнути, на життєві цінності, які попри все здобув. На відмінну від робіт, подібних за темами, подібних за стилем, роботи Петра Козіна досі, як не дивно, актуальні. Можливо, це позачасова образність, узагальненість якої характерна для монументального мистецтва і, відповідно, естетиці художників-монументалістів. Можливо, це схожість історичних подій, тоді і сьогодні. А можливо, картини воєнної тематики у нього ніколи не були програмними, ніколи у них не відчувалося приналежності до певної дати і пафосного перебільшення подій. І саме тому за свою щирість відчуття і щирість спогадів, його роботи і досі зупиняють біля себе глядача. Художник час від часу повертався до таких картин. І це, скоріше, не повернення, а спогад, який постійно проектувався художником на полотні, що відчутно в пізніших роботах, створених у 2000-х роках: «Паростки 1945-го», «Син людський» – де у філософському змісті картин, розкривається смисл невідворотного процесу відродження, і поряд з ними – життєствердний образ-портрет «Фросі Бабич» – зв’язкової загону Мошногірських партизанів.

Скільки б не точилася безкінечна полеміка актуального і застарілого мистецтва, скільки б не могли дійти консенсусу реалісти і абстракціоністи, все одно життєва історія розміщує все так, як належне, виводячи на перший план особистостей, які рухалися подібно льодоходу серед цих шумів, стилів і напрямів, у суміші з тривалою державною ідеологією, тихо і спокійно, лишаючи за собою величезний слід, що після цього лишається тільки захоплюватися.