Управління культури Черкаської ОДА
Четвер, 28.03.2024, 22:28
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту

Міні-чат
200

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2012 » Листопад » 2 » ЛЯЛЬКАРІ ВСІЄЇ УКРАЇНИ СПЛЕЛИ В ЧЕРКАСАХ «МЕРЕЖИВО КАЗКОВЕ»
12:32
ЛЯЛЬКАРІ ВСІЄЇ УКРАЇНИ СПЛЕЛИ В ЧЕРКАСАХ «МЕРЕЖИВО КАЗКОВЕ»
 
…Жив собі на світі Пан Коцький. Звичайнісінький лінивий і нахабний котяра, який одного не надто вдалого для себе дня набрид господарям. От і виніс його хазяїн у темний ліс – диких звірів годувати. А там уже почалася знайома всім з дитинства катавасія: і як звірі годили, і як Лиска хитрувала, і як соромно їм потім було, коли зрозуміли, перед ким кланялися. Несподіванкою в усій цій історії стало тільки одне: й огрядний кіт, й улесливі боягузи-звірі, і багата на вигадки лисиця взяли та й… приїхали в Черкаси на гастролі. А сталося це так…
 
Два роки тому, відзначаючи 45-річний ювілей Черкаського академічного театру ляльок, його директор, а за сумісництвом Голова Всеукраїнської ради директорів театрів ляльок Любов Величко вирішила поєднати приємне з приємним, – так виник Всеукраїнський фестиваль театрів ляльок «Мереживо казкове». Тоді з цієї затії вийшов такий веселий професійний сабантуй, який джазмени охрестили б сейшеном. Тут кожен грав своє, імпровізації переплелися з добре злагодженими багаторічними творчими конструкціями, тож до спільного задоволення маленької публіки й великих театральних діячів захід став традицією. На жаль, і у світі дитячих казок кількість хорошого обмежена, тому, мабуть, фестиваль набув статусу бієнале. Проте вибір учасників і робіт як того, так і цього разу вийшов такий якісний, що про нього можна із задоволенням згадувати всі два роки – в акурат до початку наступної події. ІІ Всеукраїнський фестиваль театрів ляльок «Мереживо казкове» пройшов з 15 до 19 жовтня цього року, тож тепер чекати на третє його пришестя доведеться ой як довго… 
 
Фестиваль, як і будь-яка громіздка й складна конструкція, цінний насамперед своїм зовнішнім виглядом та атмосферою. Тут немає сенсу винаходити екстравагантний формат, головну ставку роблять на спілкування учасників між собою та з глядачами. Цього року камерна атмосфера невеличкої зали привабила, ні багато ні мало, 10 професійних театральних колективів України, і все вийшло водночас святково та по-домашньому. Обмін дружніми «шпильками», байками, спільними спогадами і – паралельно – чесна гра на конкурсній основі… Вийшло поєднання предивне, зате веселе і яскраве. Утім, полишімо ліричні відступи й звернімося до події з погляду наповнення. Тут дійсно було на що подивитися не тільки малечі, у якої незвичні, нові лялькові історії, безумовно, викликали захват. 
 
 
Згадану у вступі жартівливу оперу за мотивами народної казки «Пан Коцький» Павла Гірника та Сергія Брижаня (режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Сергій Брижань, художник-постановник – Ніна Ольховик, композитор – Іван Пустовий) у гості привіз Рівненський академічний обласний театр ляльок. З піснями, традиційними жартівливими натяками, розрахованими на батьків, та яскравими ляльками, створеними для дітей, добротний спектакль здобув цілком заслужений диплом «За найкращу музичну виставу». І ще дуже доречну ремарку від одного знаменитого режисера (ім’я якого, враховуючи деякі обставини, «надто відоме, щоб його називати»), буцімто «такі вистави вкрай корисно демонструвати перед виборами». Та не шукатимемо чорних кішок там, де їх немає. Це був лише перший день-відкриття, і наступні дні принесли вдячним глядачам не один сюрприз. 
 
Жоден поважний театральний експерт не принизиться до виокремлення конкретних фаворитів. Та нам, простим глядачам, можна не катувати себе в рамках надуманої об’єктивності, тому зізнаюся чесно: у мене улюбленців було цілих троє. При цьому двоє з них просто змусили мене забутися, а ще один був настільки кумедним і чарівним, що до нього навіть коментарі добирати ніяково. Та не буду розводити зайву інтригу й представлю нарешті три найліпші, на мою думку, фестивальні роботи. 
 
Якщо у світі й існує певна непорушна Абсолютна Доброта, то для багатьох вона полягає в релігії. Такою еталонною, досконалою, безмежно світлою добротою від початку до кінця просякнута вистава Донецького академічного обласного театру ляльок «Дорога до Віфлеєму» Сергія Ковальова (режисер-постановник – заслужений артист України Анатолій Поляк, художник-постановник – Віктор Нікитин, музичне оформлення Геннадія Юрченка). Вистава створена відносно недавно – прем’єру вперше презентували публіці 9 грудня 2011 року. Та якимось дивовижним чином представлене створює враження майже ідеального творіння, що існувало споконвіку. Це той зразок ведення ляльки, про який чуєш від захоплених театральних завсідників старшого покоління в розмовах на кшталт: «От у наш час вміли…» і т.д. Вистава породжує те почуття щирого подиву, яке доступне лише в дитинстві, коли здавалося що лялька живе самостійним життям. От сидить собі Марія з немовлям і нічогісінько не робить, але дивиться ТАКИМИ очима й у руках вправного лялькаря ТАК повертає досконало прекрасну голівку, що ти, пропускаючи удари серця, чекаєш, що от просто зараз вона заговорить особисто до тебе й із власної волі. І ніколи в житті у мене не виникало такого потужного співчуття до на хвилинку полишеної ляльки. Бачиш спину маленької людини, притулену до дерева, і нібито з повітря дістаєш уособлення втраченості й одвічної людської самотності. А цей похнюплений Віслючок, що соромливо посміхається й опускає очі! А хутро в Крота, до якого так і тягнуться руки від нестримного бажання приголубити! Це та правильна, десятиліттями шліфована школа взаємодії людини з лялькою, яка, мабуть, ніколи не старіє. 
 
 
Не можна оминути увагою й сюжет з образами. У виставі прозвучало кілька максим, про які варто замислюватися в будь-якому віці. Так, Кріт, який завзято шукає Бога не вгорі, а під землею, звертається до Віслюка з жорстокою фразою: «Ви не помічаєте того, що у вас під ногами, тому що надто часто дивитеся в небо». Камінчик у город усіх нещасних ідеалістів… Щоправда, Кріт таки знайшов під землею Певну Силу, та геть не ту, якої дошукувався… Лев говорить страшні у своїй правдивості слова про те, що влада не може ґрунтуватися на любові, лише на силі. Цей метод, виявляється, ефективний тільки з тими, хто готовий до зустрічі віч-на-віч. А от на мисливців, які вбивають із відстані, таке правило не поширюється. Це була остання істина, яку в житті усвідомив Лев. І шкода його, як нікого, оскільки, незважаючи на диктаторські схильності, він намагався правити справедливо, на відміну від людей… До речі, щодо останніх: варто задуматись, чому для Віслюка такою страшною видавалася думка, що Бог буде мати подобу людини… Мабуть найбільш вражаючим за емоційним впливом був фінал (що, як не прикро, рідко трапляється з дитячими виставами). Коли Віслючок вирішує відмовитися від реалізації обіцяної мрії стати зіркою й лишається допомагати родині Йосипа та Марії, його зірка-провідниця підкреслює, що він знайшов найзаповітніше у власному серці. Сильна метафора, до якої можна дібрати купу тлумачень. Мені ближче те, де Бога будь-хто, навіть той, хто безнадійно заблукав, може знайти у своїй душі. Головне, як слід пошукати. 
 
Якщо уявити собі найкращі постановки фестивалю у вигляді фігурок на мосту, я б сказала, що «Дорога до Віфлеєму» й «Оленка та Іванко» Хмельницького академічного обласного театру ляльок (режисер-постановник – Сергій Брижань, художник-постановник – Михайло Ніколаєв) стоять на різних його краях. Більше того, це два абсолютно різні самостійні Всесвіти, що апелюють до протилежних почуттів та оперують різними засобами. «Дорога…» звертається до серця й розуму, викликає тихе захоплення й спокій, «Оленка…» ж говорить з органами чуття й викликає цілу бурю різких емоцій – від жаху до мозку кісток до майже болісної цікавості.
 
Ляльки й декорація виконані в дусі бездоганного мінімалізму. Оленка, Іванко, Принц нагадують певні ескізи, навіть ідею людини, якщо завгодно. У них втілені почуття, про які кричать не яскравими барвами, але грою. Дим, звуки, шепотіння, – усе це наганяє жаху в літературно не таку вже й страшну казку про Іванка, який козенятком став. Величезне смислове навантаження несуть численні символи, джерела яких варто шукати в народній українській міфології. Особливо кошмарними чомусь видаються кобиляча й цапина голови. Спеціально цікавимося в надійних джерелах. І от, скажімо, у видатного етнографа й фольклориста Георгія Булашева знаходимо інформацію, що кінь – виявляється, посередник між світами й царствами: своїм та «тридесятим». Деякі народні легенди говорять, що кінь – і зовсім втілений янголом за велінням Господа диявол. Не найкраща репутація й у цапа – того взагалі вважають чи то невдалою диявольською версією корови, чи то істотою, створеною особисто нечистим за власною подобою. У виставі то кобиляча, то цапина голови виникають нізвідки у найбільш несподіваний момент і у дорослого уважного глядача викликають не тільки переляк, а й стійке бажання покопирсатися в додаткових джерелах. Непогана риса для дитячої вистави, чи не так? 
 
На окрему увагу заслуговує персонаж відьми – одного з найстрашніших втілень зла, бачених мною в театрі. Це таємничий крук у пір’ї-латах, провісник і носій смерті та всіляких страждань. Не даремно у тих-таки народних оповідках кажуть, що чорт літає подвір’ями в образі крука й забирає в людей останні іскри життя. В «Оленці…» лялька відьми-крука нагадує протичумну середньовічну машкару лікарів. Цей зовнішній вигляд вкупі з вкрадливо-зловісним голосом актриси створює враження всюдисущого прокляття. Словом, багато про яке зло тут говориться, і навіть перемога добра наприкінці уявляється не настільки вже й переконливою, як того хотілося б. Вражає – інакше не скажеш!
 
 
Нарешті, третій тріумфатор фестивалю – надзвичайно кумедна вистава в дусі «До третіх півнів» В. Шукшина та нетлінних гумористичних п’єс Л. Філатова – «Про Василису Прекрасну і Кощія Безсмертного» Юрія Боганова (Дніпропетровський міський театр ляльок; режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв Російської Федерації, заслужений артист України Валерій Бугайов; художник-постановник – Віктор Нікитин; композитор – Олександр Москаленко) з поміткою «типу російської казки». Переказувати сюжет можна довго й детально. І те, як Кощій одружитися надумав, і як Яга йому наречену знайшла, і як лінивий лицар явився на подвиг, та вчасно не зорієнтувався, кого саме рятувати… Але весь неповторний шарм казки не стільки в заплутаній історії, скільки в дрібницях, епізодах, веденні ляльки знову-таки. Чого варта лялька Кощія, яка нарівні з актором намагається грати на балалайці! А фраза героїв-чоловіків при вигляді коротко стриженої рудої Василиси: «Ух яка!». Або: «Червлена губами, бровами союзна». І її самопрезентація: «Марфа я!» (нічого не нагадує?..). Та й ще багато дрібниць, що в сумі з професійною лялькарською та акторською роботою створюють блискучий шедевр для дітей від 7 до 107 років. 
 
Цікаво, що ці три абсолютно різнопланові спектаклі зібрали цілу купу дипломів на «Мереживі казковому». Якби мова йшла про «Оскар», журналісти назвали б номінації, у яких перемогли наші герої, ключовими. Судіть самі. Дніпропетровському театру дісталися дипломи «За кращу роботу з лялькою» (Ірина Синицина), «За кращу чоловічу роль» (Юрій Лісняк – Кощій, Іван), «За кращий акторський ансамбль». Донецький театр може похвалитися дипломами «За кращу виставу фестивалю», «За кращу жіночу роль» (Ірина Каракаш – Марія з немовлям), «За кращу ляльку» (Віслючок; художник – Віктор Нікитин, виконавиця ролі – Ірина Каракаш), «За кращу роль другого плану (В’ячеслав Греков – Порося, Лев, Мавпа; Борис Шайдер – Йосип, Кріт). У Хмельницького театру тепер є дипломи «За кращу режисуру (Сергій Брижань) та «За кращу сценографію» (Михайло Ніколаєв). 
 
До речі, кілька слів про журі. Воно в нас вийшло на рідкість демократичним, максимально чесним та справедливим. Якщо на інших подібних заходах годиться запрошувати на цю роль шанованих метрів із благородною сивиною, нерідко далеких від сучасного «живого» театру, то в нашому випадку дипломи розподіляли представники самих учасників. Тут були й актори, і режисери, і керівники, аби, так би мовити, розглянути роботи зусібіч. 
 
І ще трохи про інші нагороди. Диплом «За фестивальний дебют» заслужила Дарія Іванова з виставою «Колобок» Євгена Патріка (Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»; режисер-постановник – Дарія Іванова; художник-постановник – Ельвіра Босович; музичне оформлення – М. Сало, Д. Іванова). Показати таку казку оригінально вже, мабуть, неможливо, хоча, безумовно, цікаві знахідки театр представив. Чудово прозвучала ідея пекарні з дуже правдоподібним зображенням виробничого процесу. Відмінний вигляд мав Вовк, немало схожий на кримінальний елемент з його неповторним жаргонним: «Гайда брати вівчарню!». Але в цілому, лишилося відчуття «недокрученості». Хотілося б, аби ідея «вистави у виставі» була доведена до кінця і знаходила вираження не лише на початку, а й протягом усього перформансу. Та й злегка затягнуті філософські рефлексії Колобка… Але то все деталі, оскільки вистава все одно принесла глядачеві неабияке задоволення. 
 
  
 
«За кращий акторський дует» нагородили Петра Бабінця й Тараса Вінника у виставі «Про те, про се…» Анатолія Богданова (Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок імені Марійки Підгірянки; режисер-постановник – Володимир Підцерковний; художник-постановник – Микола Данько; композитор – Віталій Маник). Там вийшла своєрідна казка від сучасного Оле-Лукоє та мандрівного барда. Додайте до цього веселі пісні й танці, цілі дві захопливі й кумедні історії за мотивами білоруських казок «Пиріжок» і «Кози» – і отримаєте міцну якісну виставу для маленьких поціновувачів прекрасного. 
 
  
 
Диплом «За кращу виставу для наймолодшого глядача» дістався Запорізькому обласному театру ляльок за виставу «Оце так Мицик!» Юхима Чеповецького (режисер-постановник – Вадим Лаврінюк, художник-постановник – Людмила Зінов’єва, музика Луї Армстронга). Яскраву й колоритну роботу з попередньою виставою «Про те, про се…», а також з роботою «А де ж п’яте?» (Львівський академічний обласний театр ляльок; диплом «За кращу епізодичну роль» (Олександр Кочергін – Індик) і «За кращий костюм» (художник – Тетяна Улинець)) та ще з одним дипломантом фестивалю – Кіровоградським академічним обласним театром ляльок (вистава «Вовченятко з казкової торби» Віталія Гольцова) – об’єднує те, що це «робочі» вистави. Вони завжди зустрічають теплий прийом у місцевої публіки. Але якихось запаморочливих знахідок та інших «нових слів» у фестивальній історії такі спектаклі не пропонують. Хоча, звісно, все одно заслуговують на увагу. Тим більше, що вони прості й зрозумілі навіть для найменших глядачів. 
 
 
Окреме місце належить диплому «За найвищу професійну майстерність та вірність мистецтву театру ляльок України», врученому режисерові Валерію Бугайову. Сьогодні ця людина працює головним режисером Курського обласного театру ляльок (Росія), є заслуженим артистом України та заслуженим діячем мистецтв Російської Федерації. Але для Черкас він не просто абстрактна Величина, його ім’ям називають цілий етап в історії розвитку Черкаського академічного театру ляльок. Власне, багато в чім саме завдяки йому наш театр заробив собі славу активного й відкритого для експериментів мистецького закладу. Саме Валерій Бугайов привчив серйозно сприймати мистецтво театру ляльок, відкривав для колективу нові імена й нові горизонти. І вже хоча б тому старше покоління черкаських театральних професіоналів завжди буде згадувати про нього з особливим пієтетом. Свого часу на Черкасах він не зупинився й вирушив удосконалювати інші театри. І не зупиняється до сьогодні, за що й заслужив щире захоплення й вдячність журі фестивалю. 
 
 
Несподівано 19 жовтня фестиваль добіг кінця, залишивши після себе відчуття неприємної порожнечі. Та ми ж не про всіх учасників згадали!.. Був іще один театр – поза конкурсною програмою. Йдеться про черкаський академічний театр ляльок. Для своїх колег він приготував несподіваний перформанс «просто з жару» – прем’єру вистави за мотивами українського дитячого фольклору та віршів українських поетів «Йшла собака через міст» Ярослава Грушецького (режисер-постановник – Ярослав Грушецький, художник-постановник – Каріна Чепурна, композитор – Сергій Кулинич). Сценографія, що вражає уяву, несподівано виразні ляльки, схожі на персонажів картин модних сьогодні національних художників-примітивістів, надзвичайно багата, насичена, жива українська мова діалогів та ремарок, – це неповний перелік чеснот вистави. Цікаво, що всьому дійству від початку ритм задає проста дитяча лічилочка, схожа на традиційний український мелодійний «хитрий» віршик. Ну, знаєте, з тих, які ніколи не мають закінчення й на питання на зразок: «Хороша моя казка чи ні?» – що не відповідай, оповідач завжди знайде привід повторити все спочатку. От якби так було й з яскравими фестивалями театрів ляльок… Адже казка й дійсно вийшла відмінна. То, можливо, ще хоча б одненький раз повторімо, га?.. 
 
Сусанна Хаустова 
Переглядів: 1606 | Додав: Mary | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
   Анонс
[10.05.2016]
ЗАПРОШУЄМО ВІДВІДАТИ ЗАХІД (0)
[21.04.2016]
«ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ» (0)
[29.02.2016]
ЗАПРОШУЄМО НА ЗАХОДИ З ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ МИХАЙЛА ЗАДНІПРОВСЬКОГО (0)
[25.02.2016]
ЗАПРОШУЄМО НА ПРЕЗЕНТАЦІЮ КНИГИ (0)
[11.01.2016]
КОНКУРС КНИЖКОВИХ ВІДЕООГЛЯДІВ "ФАБРИКА ВРАЖЕНЬ" (0)
[21.12.2015]
КІНОФЕСТИВАЛЬ ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА (0)
[12.10.2015]
5-8 ЛИСТОПАДА ВІДБУДЕТЬСЯ ВСЕУКРАЇНСЬКА ВИСТАВКА "УКРАЇНСЬКИЙ СУВЕНІР - 2015. УКРАЇНА - КРАЇНА МАЙСТРІВ" (0)
[06.10.2015]
ГОСТИННО ЗАПРОШУЄМО НА КІНОФЕСТ-ПРЕЗЕНТАЦІЮ НАРОДНОЇ КІНОСТУДІЇ «МАЛЬВИ» (0)
[28.09.2015]
МІЖНАРОДНИЙ КНИЖКОВИЙ ЯРМАРОК (0)
[25.09.2015]
28 ВЕРЕСНЯ ВІДБУДЕТЬСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПЕРСОНАЛЬНОГО САЙТА «ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО» (0)

Форма входу

Календар
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Новини управління

Черкаська обласна державна адміністрація © 2024