Конституцією України закріплено один із основоположних принципів національного державотворення: консолідація та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. За останні роки було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено і прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів Зусиллями органів державної влади та місцевого самоврядування, всього культурно-мистецького середовища в Україні на початок XXI ст. вдалося, в основному, зберегти мережу державних та комунальних закладів культури. Надавалася певна державна підтримка національним мистецьким колективам, творчій молоді, майстрам народного мистецтва.

 

Сьогодні особливо зростає роль культури в сучасних умовах утвердження демократичної української держави, оскільки саме вона сприяє відновленню історичної пам'яті, формуванню демократичного способу мислення, розвитку й самореалізації особистості, а отже, утвердженню громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями, національною самосвідомістю та патріотизмом, зміцненню цілісності та суверенітету України. Формування такої національної культури потребує проведення відповідної культурної політики нашої держави. 

 

Саме від держави, її виваженої, обґрунтованої політики в галузі культури залежить зміцнення духовності, забезпечення необхідних умов для розвитку й діяльності людини, особистості як найвищої цінності суспільного розвитку.

 

Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культури шляхом здійснення керівництва цією сферою управління, а також відповідає за її розвиток, є Міністерство культури і мистецтв України. Відповідно до існуючої нормативно-правової бази, держава здійснює управління у сфері духовної культури, визначаючи при цьому певні пріоритети напрямів управління культурою, зокрема того, що має бути першочерговим об'єктом цього управління, його основним завданням, на що слід спрямовувати основні зусилля та державні кошти. Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що не певною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу. У центрі культурної політики демократичної держави повинна стояти людина, особистість, її потреби, інтереси, що сприяють реалізації в повному обсязі її природної суті.

 

Вирішення такого завдання забезпечується, коли політика опирається на науку, реальну оцінку соціокультурної ситуації в суспільстві, на професіоналізм, компетентність тих, хто її розробляє і здійснює. Тому потребують реформування, законодавча база у сфері культури, удосконалення механізмів фінансування та оподаткування закладів, залучення інвестицій, підтримки організацій усіх видів і форм власності. Традиційна для перехідного періоду розвитку України система управління культурою орієнтована, головним чином, як на задоволення потреб "кітчеподібної масової культури, а з іншого боку, на задоволення не завжди високоморальних потреб "нової української еліти"; дивним чином поєднуючи в собі елементи тоталітарних орієнтацій з постмодерновими зразками західної культури властива українському народу, культура нерідко зазнає суттєвих втрат.

 

Визначаючи необхідність різноякісних та ієрархізованих культорологічних диспозицій різних прошарків населення, управління культурою має виокремлювати спеціальні засоби цілеспрямованого впливу з метою переходу від спрощених до високо духовних зразків творчості в різних жанрах культури. У сучасних умовах провідною ознакою розвитку української культури є входження в процес транскультурації суспільства. Категорія "транскультурація" була введена Фернандо Ортісом. Транскультурація це процес взаємозбагачення етносів на основі змін кожного з них. Вона сприяє формуванню важливого загального позитивного початку як чогось нового і цілісного у своїй основі. Завдяки транскультурації базові етноси набувають нових ознак і при цьому не втрачають властивих їм особливостей. Так, поняття транскультурації висуває практично нові вимоги до системи управління культурою українського суспільства. В умовах транскультурації стають нагальними потреби застосування нових нетрадиційних підходів до розвитку етнокультур, що є однією із провідних умов формування позитивних начал етнокультур як чогось нового й цілісного у своїй основі. На жаль, сьогодні в процесах функціонування культурного середовища нерідко провідними виступають віджиті та застарілі як за формою, так і за змістом мистецькі осередки, творчі колективи, їм, як правило, властиві адаптивні за своєю сутністю орієнтації та підходи.

 

Подібний адаптивний тип мистецької діяльності здатен лише на просте відтворення минулих традицій та звичок. Базуючись на натуралістичних, за своєю структурою, типах культури суспільна свідомість втрачає не тільки відчуття реальності, а й здатність до пошуку нових, сучасних форм роботи. До дійсно сучасних і адекватних меті й завданням розбудови українського суспільства можуть бути віднесені, на нашу думку, креативні та транзитивні підходи до управління соціокультурними процесами в Україні. До особливостей цих підходів відносять, зокрема, їх здатність робити або якимось чином здійснювати щось нове: нове вирішення проблеми, новий метод або інструмент, новий твір мистецтва.

 

Якісно новий тип управління - транзитивний. Він включає в себе форми й засоби гармонізації процесів життєдіяльності окремої людини, держави й суспільства з явищами зовнішнього і внутрішнього світу. Таким чином, вищезазначене дає підстави стверджувати про необхідність суттєвих змін у концептуальному, методичному, організаційному, кадровому забезпеченні діяльності Міністерства культури і мистецтв України та підпорядкованих йому організацій, які забезпечують реалізацію культурної політики держави.

 

Так, зокрема, діяльність Міністерства культури та мистецтв України має бути зосереджена на розв’язанні стратегічних завдань збереження й розвитку культурних надбань України, кардинальному реформуванні структури галузі, інноваційних процесів, модернізації форм і змісту культурно-дозвільної діяльності, впровадженні сучасних моделей і форм, новітніх технологій, вдосконаленні нормативно-правової бази галузі.

 

Подібні кроки мають враховувати, перш за все, якісно відмінні рівні державного управління процесами розвитку культури. Умовою їх практичної реалізації є, у свою чергу, забезпечення відповідних парадигмальних конструктів управління процесами соціокультурного розвитку українського суспільства.